ГОТОВКА

Поискать

Пам’яти Вячеслава Липинського

Интересное Источники Прошлое Умное

Пам’яти Вячеслава Липинського

Поделиться

Несчислимі міліони людей родяться, живуть, радіють, страждають і зникають в ту саму таємницю, звідкіля прийшли. Частина із них залишає нащадків, — котрі знову живуть, множаться — і зникають безслідно. Так було од віку…

Ми не знаємо, — ні звідкіля ми прийшли, ні яка єсть ціль нашого життя тут. Але ми гуртуємось в родини, в товариства, в нації, котрі переживають кожного з нас і кожний з нас безпосередно відчуває, що кагальне життя не кінчиться, коли його однесуть на цвинтар, що він далі буде жити в своїх дітях, в своїй нації, в своїй культурі.

Більшість із нас продовжують жити в своїх фізичних нащадках.

Лише вибрані одиниці залишають дітей свого духа, які часто переживають тисячеліття, все зростаючи в своїй красі і силі, в свойому впливові на організацію життя наступних поколінь.

Ці діти духа вибраних одиниць — Ідеї — роджені і виявлені ними у великих муках творчого пориву, переживають все — вони трівають довше ніж камінь, ніж ріки, ніж самі нації що їх породили. Вони єсть найбільшим наближенням до безсмертія, якого всі ми інстинктивно прагнемо.

Не кожна людина, навіть не кожна нація має щастя виділити з себе Ґенія, здібного таку ідею виносити і виховати. Але здатність зробити це — вказує на велич нації, до якої такий ґеній належав, і також вказує на те, що творчий дух є присутній в цій нації та що їй судилося велике історичне майбутнє.

Сучасники, а зокрема — одноплемінники, майже ніколи не розуміють своїх пророків і завжди прискорюють їхню фізичну смерть, через уперту, тупу і самозадоволену зневагу та посміювання над «утопічними вигадками»…

Але велика ідея — невмируща, і, раніше чи пізніше, ті хто з неї глузували або розпинали її — приходять до неї, поклоняються їй і починають калічити її, застосовуючи її до свойого слабого мозґу. Так було зо всіма великими ідеями, так буде і з ідеєю «Трудової Монархії», родженої Вячеславом Липинським.

Писати про В. Липинського, оминаючи цю ідею, неможливо. Вона була його життям, його радістю, його мукою смертельною. Ця ідея дала йому сили працювати з надлюдською енергією, без огляду на те, що його легені були здавна зїджені хоробою, і що фізично він не мав чим дихати.

Закінченням «Листів до братів хліборобів» він виповнив місію свойого життя і відійшов.

Йому не дано було — бачити втілення його ідеї в життя майбутньої Великої Відродженої України, але це доля всіх пророків. Вищий Розум кермує цим і не нам нарікати на цей Закон…

Ще в 1919—20 роках, коли Липинський брався за велитенську працю своїх «Листів», він не раз висловлював авторові цих рядків своє побоювання, що фізична смерть захопить його на півдорозі, коли «Листи» ще не будуть закінчені.

Липинський смерти не боявся — він був глибоко віруюча людина, і в смерти фізичній він бачив лише початок нового життя, котре звільняє людину од земної нікчемности. Але він вважав «Листи до братів хліборобів» своїм обовязком і боявся, що фізична неміч може перешкодити йому цей обовязок перед Українською Нацією і перед Богом виконати.

Віруючий скаже, що Бог допоміг Липинському цей обовязок справдити. Скептик скаже, що самогіпноза так збільшила його нервову відпорність, що він зміг жити довше, ніж хороба йому позволяла. У всякім разі — Липинський одійшов, виконавши своє завдання — заплодивши українську державницьку думку і передавши сучасному та наступним поколінням скарби свого великого духа.

Над його могилою не мусить бути місця для жалю і плачу. Смерть лише звільнила його од нестерпимої фізичної муки. Тіло пішло в землю, розпорошилось. Дух же його живе між нами — і буде все зростати і скріплюватись, поки набере сили настільки, що Українська Трудова Монархія втілиться в життя нашої нації і стане не лише ідеєю, а — дійсністю.

Наше покоління не розпізнало і не оцінило велитенської постати Липинського за його життя. Це зрозуміло — бо його учення не було популяризацією думок уже кимсь иншим вироблених та підготовлених: воно є проламуванням шляху через безмежну інерцію і тупість повільних способів нашого думання.

Воно боліло нам, бо одвертало нас од звиклих стежок найменшого опору, а також вимагало од нас творчого зусилля і напруження.

Але тих, хто цю свою інертність здужав перемогти, — воно — учення Латинського — нагороджувало без міри, даючи світло, напрямок і точки твердого опору в хаосі та гнилім болоті сучасного політичного та морального розвалу.

Учення Липинського зявилося в українській формі і українській мові, але воно єсть ширше, ніж лише національна теорія; воно має універсальне значіння — так само як мали політичні теорії Платона, Руссо, Маркса. В своїй глибокій дійсности «Листи до братів хліборобів» єсть творчим сінтезом всіх цих концепцій, — сінтезом, котрий вперше став можливим лише після останньої світової війни, революції і умов, створених модерною технікою продукції.

«Трудова Монархія» — це єсть єдиний шлях для розвязання заплутаної сітки політичного, економічного, соціального і морального умопомрачения, котра душить не лише Україну — а цілий світ і котра загрожує руїною цілої європейської культури. Поки окремі нації і їхні вожді дійдуть до зрозуміння цього, можуть пролитись ріки крови, і міліони людей можуть загинути в глупій і безнадійній боротьбі. Але врешті вони будуть змушені дійти і принята — свідомо чи несвідомо — методи організації, що їх так майстерно та геніяльно виявив і проаналізував у своїх творах В. Липинський.

Навіть нині — богато з того, що робиться в Італії, Англії, навіть в Росії — можна розуміти лише яко сліпе шукання, але в тім самім напрямку, що перший вказав нам Липинський.

Певність в тім, що за кілька літ чи десять літ Вячеслав Липинський буде визнаний провідним Генієм світової політичної думки, — зовсім не базується на моїй особистій приязні і відданости до покійного.

Цілком навпаки — я прийшов до Липинського лише після того, як переконався, що всесвітня політична думка всіх напрямків — од найконсервативнішого до найбільше радикального — єсть імпотентна щодо розвязання і вирішення найважніших проблемів нашої цівілізації в якийсь инший спосіб, ніж в спосіб та напрямкові, що їх вказав нам В. Липинський.

Людство переживало кризи, подібні до нинішньої не раз, — і завжди воно вивязувалося із хаосу завдяки тому, що знаходило нову точку опертя в якійсь ідеї, кинутій якимсь невідомим або мало відомим чоловіком — чоловіком, що його часто навіть не визнавало найближче його оточення.

Липинський єсть одним із таких Велетнів — творців великої Ідеї, і це єсть щастя нашої нації, що вона його породила. Визнаючи, це я зовсім не хочу спричинитися до створення культу Липинського. Ні дух його, ні наша нація такого культу не потрібує. Натомість вони потрібують свідомого розуміння його творів і втілення його ідеї в життя нашої нації. Липинський не працював для слави, або памятників; він прагнув здійснення ідеї, яку він мав щастя виявити, тому, що він знав, що без цього здійснення дух нашої нації замре надовго — може навіть назавжди.

Кожна ідея потрібує живих людей для свого збереження, зросту і реалізації.

Аби кожний із нас присвоїв собі хоч один фрагмент духу Липинського й із ним зжився яко зі своїм власним, — вигляди на наше майбутнє змінилися б радикально, і всім нам одразу стало б легше і краще жити на світі.

Бо одна з прикмет справді великої ідеї єсть та, що вона ушляхотнює душу і освітлює життя кожного, хто до неї причаститься.

Я особисто не можу ні думати про Вячеслава Липинського, яко про мертвого, ні навіть відчувати журби за ним — він для мене живе, і буде жити, поки живе мій власний розум і совість.

Хай ми не відчуватимемо жалю, що Липинського між нами нема. Натомість хай кожний із нас та дітей наших відчує потребу бути з Липинським завжди, знати його інтимно — жити з ним, хотіти його хотінням, втілювати його волю, бо воля ця не єсть ні примхою, ні вигадкою Липинського, а проявом духа цілої нашої нації. І Липинський не був винахідником, — а лише вістуном цього більшого, колективного розуму і волі. Ціле свідоме життя Вячеслава Липинського було присвячене цій місії.

Він виконав свою частину і залишив нам велику спадщину. Відповідальність за цю спадщину лежить на кожному з нас — і совість кожному з нас скаже, — чи гідні ми сами цієї спадщини, і чи достойно ми її будемо охороняти.

22/VІ-31, Чікаго.

 

Джерело: В’ячеслав Липинський та його доба: Книга перша. Наукове видання. — Видання друге, доопрацьоване та доповнене. — Упорядники Т. Осташко, Ю. Терещенко. — Київ: Темпора, 2010. — 560 с.; іл.

Предыдущее блюдо
Следующее блюдо

Оставить отзыв

Your email address will not be published. Required fields are marked *