ГОТОВКА

Поискать

Сирійські елементи в релігійному житті України-Русі (IX—XIII ст.)

Востоковедение Религиоведение Умное

Сирійські елементи в релігійному житті України-Русі (IX—XIII ст.)

Поделиться

Візантійсько-римський антагонізм у християнстві, який пізніше перетворився на московсько-римське протистояння, як відомо, глибоко відбився не лише на релігійному, але й на суспільному житті України. Цей антагонізм наклав відбиток також, треба шкодувати, на наукове дослідження проблематики — на історію християнства в Україні. Проявилося це дуже рельєфно під час недавнього відзначення 1000-річчя хрещення України-Русі: прихильники одної з двох тенденцій скрупульозно підшукували аргументи за або проти Візантії, Риму, Москви, цілком ігноруючи ту обставину, що в першопочатках християнізації Україна-Русь була реально на роздоріжжі не тільки між різними напрямами християнства — але також на роздоріжжі, де певну роль відігравали зовсім інші релігії: юдаїзм (панівна релігія Хозарської держави), магометанство (хоча б у Волзькій Булгарії чи на Близькому Сході).

Є всі підстави вважати, що в період до офіційної християнізації Києва, коли пантеон т. зв. поганських (язичницьких) богів перестав задовольняти духовні потреби верхівки суспільства Русі, на великих просторах Східної Європи виник своєрідний релігійний вакуум, де співіснували різні конфесії, серед них також різноманітні християнські.

У наукових дослідженнях цілковито призабутою темою залишаються досі можливості поширення релігійних християнських ідей з-поза візантійських церковних центрів, як не підпорядкованих Візантії, так і пов’язаних з Константинополем. Якось поза увагою зостався той факт, що в період раннього християнства -до Міланського едикту 313 р. і до перенесення столиці Римської імперії до Константинополя 330 р. — ті перші паростки християнства, які треба думати, разом з близькосхідним купецтвом появилися на північному побережжі Чорного моря — в пізнішому Криму — були в адміністративному та й у духовному відношеннях підпорядковані первісним християнським центрам на Близькому Сході.

Мета цього повідомлення — звернути увагу на ті елементи раннього (для Русі) християнства, які не можна пов’язувати ні з Візантією, ні тим більше з Римом, і джерела якого були розташовані на Близькому Сході, в Сирії, котру справедливо, разом з Палестиною, вважають тою країною, що дала імпульси для утворення різних християнських напрямів.

Це напрями християнства, так би мовити, ортодоксального (пов’язаного з Візантією й підпорядкованого їй) і неортодоксального (не підпорядкованого Візантії). Не буду зупинятися на теологічних та обрядових відмінностях між цими релігійними течіями, хочу, однак, пригадати, що йдеться про:

— мелькітських сирійців, тобто про православних християн, підпорядкованих патріархатам у Антіохії, Єрусалимі та Александра, серед яких сирійці за етносом становили значний відсоток; ці три патріархати підпорядковувалися Константинополеві;

— про несторіанську церкву (назва від константинопольського патріарха Несторія V ст.), незалежну від Візантії від 486 р., з основним центром у Персії, яка в період свого розквіту охоплювала частину Китаю, побережжя Індії, доходила до Палестини, Єгипту, Аравії, якийсь час мала великі впливи в Монгольській імперії потомків Джінґісхана;

— урешті, про яковітську церкву (назва від одного з реорганізаторів церкви монаха Якова Барадая, VI ст.), незалежну від Візантії з 451 р., що мала чималі впливи в Сирії, Аравії, Індії.

На територію сучасної України представники цих конфесій потрапили, очевидно, в ІХ-Х ст., через Таврію, яка довгі століття відігравала роль своєрідної брами для проникання релігійних ідей на Північ.

Маємо цілком достовірні документальні джерела про колонії сирійців у Тав-рії. Підпорядковані Візантії сирійці-мелькіти вливалися у грецькі колонії, окреме своє існування вони не засвідчили, але в джерелах, зокрема візантійських, збереглися сирійські імена видатніших з них. Серед прихильників і помічників візантійського імператора Юстиніана II було двоє сирійців, що допомогло йому втекти з Херсонеса, де він перебував на засланні (це був 698 р.).

Найбільша сирійська, мабуть поліконфесійна, але з перевагою яковітів, колонія існувала саме в Херсонесі в VII-X ст.; пізніше, після падіння Херсонеса, виникла церковна громада яковітів у Кафі, що проіснувала тут, напевно, до захоплення її турками 1475 р. Про яковітів у Кафі згадує у своїх мемуарах німецький військовополонений Ганс Шільтберґер 1427 р., є про них опосередковані згадки у статуті Кафи 1449 р. Помітні сліди сирійської архітектури в Криму, котрі, зокрема, дають підставу говорити про існування яковітського центру в горах Криму, в місті, городище якого відоме тепер під назвою Ескі-Кермен. Можна говорити про сирійські елементи в поховальному обряді в цьому ж Ескі-Кермені.

Із сирійцями в Криму IX ст. потрібно, вочевидь, пов’язувати широковідомий епізод про те, що св. Костянтин, Кирило Філософ, під час свого перебування в Херсонесі бл. 860 р., дістав до своїх рук Євангеліє та Псалтир, написані «роусь-скыми письмени». Патріотично налаштовані дослідники глибоко переконані, що це були справді переклади руською мовою, мовою Київської Русі, хоча це більш як сумнівно. Невідомо, для кого саме мали б перекладатися ці книги, хто здатний їх був перекладати і що це могла бути за «руська мова» в середині IX ст., коли ру-сами і візантійці, і араби називали не слов’ян, а варягів. Найправдоподібніше, переписувач «Житія» св. Костянтина, може вже тоді патріотично настроєний, здійснив т. зв. метатезу (переставив склади), і замість «сурсьскими письмени» вийшло «роусьскыми». Така гіпотеза має міцну підставу ще й тому, що в іншому місці житія, де перелічуються мови народів, які славлять Бога, русів немає; у короткому «Житії» св. Костянтина, де перераховані мови, котрі він знав, згадується сурська (а не руська) мова.

Якщо розглядати в комплексі відомості про сирійців у Таврії (що досі не робилося) — то це ще один аргумент за те, що Євангеліє та Псалтир були сирійські. Проблема руських — сурських письмен має дуже велику літературу; більше на цьому питанні не зупинятимуся.

00001-suriysk

Облога хрестоносцями сирійської Антіохії у 1097–1098 роках

Сирійці Криму — це міщани, купці та ремісники. Згідно з нотаріальними актами Кафи 1289-1290 рр., у місті була значна кількість сирійців, багато з яких, мабуть, належали до автохтонної яковітської громади. У Кафі вживали сирійську мову. Якщо виходити з того, що в місті існувала яковітська церква, то мав би існувати й окремий квартал. Це були часи залежності більшої частини Східної Європи (також Криму) від Золотої Орди; сирійські квартали були і в столиці тата-рів на Волзі — у Сараї-Берке (це відомості ібн-Батути 1333/4 р.). Можливо, що в золотоординські часи в Криму з’явилися також несторіанці — так можна думати на підставі згадки бл. 1358 р. у «Хроніці богемців» Джованні Маріньоллі.

Турки, захоплюючи південну, підґенуезьку частину Криму 1475 р., взагалі вважали, що питома вага сирійців там дуже велика. Останнього князя Мангуп-ського князівства в горах Криму вони звали Михайлом Сирійцем.

Сирійська купецька експансія не обмежилася Кримом. Ще в ІХ-Х ст. сирійська торгівля поширюється на велетенську територію Східної Європи з сучасними Білоруссю та Україною включно. Сліди цієї експансії чітко визначаються археологічно — майже в усіх більших центрах Русі знаходимо специфічне сирійське скло — високохудожні вироби близькосхідного ремесла. Навіть якщо стверджувати, що частина цього імпорту пов’язана з купецтвом етнічно не сирійським, то, треба визнати, що інша частина свідчить-таки про просування етнічно сирійського купецтва на Північ. Річ у тім, що максимальний прибуток гарантували в середньовіччі купцям особисті подорожі на великі віддалі, — тому було б незрозуміло, чому сирійські купці мали б нехтувати цим правилом.

Роль купецтва (хоча б грецького, вірменського) для поширення ідей християнства відома. Є підстави гадати, що яковітське (або несторіанське) віровизнання здобуло собі прихильників на території десь на північ від Карпат. Арабський автор аль-Масуді в 943 р. писав, що «серед них [королів слов’ян] деякі є прихильниками християнської віри яковітського віровизнання» (в інших редакціях цього тексту мовиться про несторіан або про яковітів та несторіан одночасно). Цей же автор записав, що на пограниччі між франками і слов’янами є народ, що сповідує віру сабіїв, — під ними потрібно розуміти юдаїстичну секту, що прийняла деякі елементи християнства (фігурувала також під назвою мандеїв). Ці арабські відомості конкретизувати важко, але вони — так чи інакше — вказують на якесь місіонерство, що мало сирійські джерела.

Про те, що певні елементи яковітства й несторіанства зберігалися на Русі навіть після остаточної перемоги візантійського православ’я, можуть свідчити полемічні випади конкретно проти них, а також проти антихалкедонітства (це яковіти й вірмени разом) загалом. Проти них виступали київські митрополити Іларіон (середина XI ст.), Іван Продром (бл. 1080 р.), Никифор (початок XII ст.).

Цілком іншим було ставлення до православних сирійців-мелькітів. Сирійську мову в християнському світі вважали священною, бо нею було здійснено ранній переклад Святого Письма. Новіші текстологічні дослідження, до речі, доводять, що східнослов’янський переклад Старого Заповіту було зроблено не з грецького, а з первісного сирійського (або вірменського) тексту. Один приклад: у 5-му розділі книги Буття роки життя Мафусаїла — у грецькій та єврейській редакціях, у Вульгаті — 782, у сирійській, вірменській, грузинській, ефіопській — а також у слов’янських — 802. Ореол святості — разом з мовою — падав тому на православних мелькітів, що потрапляли на Русь. Згідно з легендами, які не піддаються контролеві на підставі достовірних джерел, першим київським митрополитом — чи в часах Аскольда (860-ті рр.), чи за Володимира (980-990-ті рр.) — мав бути Михайло Сирин, тобто сирієць. Річ не стільки в реальному існуванні цієї фігури, як у тому, що початок митрополії пов’язували із сирійцем — така генеалогія першого єрарха вважалася престижною. Можливо, сирійцем був і ігумен Спаського монастиря Петро Акерович (від сирійського імені Гайкер / Гікар), згаданий у 1230-1231 рр. Сирійцем виявився лікар луцького князя (1099-1106 рр.) Святослава (Святоші) Давидовича Петро Сурянин з Криму. Вірогідно, що сирійці були серед ченців-літописців, інакше важко пояснити, чому деякі події на Русі датуються в літописі за антіохійською ерою.

Короткі висновки. Не підлягає сумніву існування окремої яковітської спільноти в Криму, принаймні в X-XV ст., з колоніями в Кафі та гірському Криму.

Яковітство та, можливо, інші невізантійські віровизнання сирійського походження (несторіанство, сабіїзм) поширилися на Русь, мабуть на її південно-західні окраїни.

Сирійці-мелькіти мали на Русі великий авторитет і займали деколи високі пости в київській церковній єрархії.

Проблема сирійських елементів у релігійному житті України-Русі заслуговує подальшого вивчення, зокрема у плані висвітлення джерел слов’янського перекладу Святого Письма.

Врешті, остаточний висновок, що процес християнізації України-Русі в початковій стадії був набагато складнішим, мав більше складових елементів різноманітного походження, ніж це, трохи по-хрестоматійному й дуже прямолінійно, стверджується тепер.

Джерело: Дашкевич Я. Україна і Схід / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2016 — С. 509—512

Читайте також: Кримчаки

Tags:

Оставить отзыв

Your email address will not be published. Required fields are marked *